Гарячі каяки
175 кілометрів на байдарках по Дністру, чотири області — Івано-Франківська, Тернопільська, Чернівецька, Хмельницька і Бакота. 7 днів без шуму холодильників і асфальтових депресій, сім різних днів з сімома різними місцями ночівлі в різнокольорових наметах під усюди і завжди одним небом.
Ми їли найсмачніші каші, багато сміялись, спалили свої носи, зустрічали сонце від третої ночі. Ми молились. Ми мили ложки і голови в Дністрі, ми робили перегонки зиґзаґами на байдарках і зовсім (ну зоовсім) раптово і зовсім успішно влітали в камиші, ми перепливали під величезнючими мостами по річці, стрибали зі скелі у воду на Бакоті, багато співали і читали поезію на Дністрі. Ми співали "Хлопців-баламутів" і крячківські пісні, а ще — гуцульські. Ми їли нектаринки по дорозі на Заліщицьку гору, а день попереду — вафлі в дощовиках. Ми обіймались у Старій фортеці в Кам'янці-Подільському, говорили про дар Радості, Віри, Надії й Любові з веслами у руках і жовтющими жилетами на плечах і кожного-кожного ранку поливали згущенкою ранкову кашу.
І колись ШТУКУ видасть свою книгу про різноманітні театральні мандри, а там обов'язково буде наступна сторінка:
Після 5-денного ходіння по воді стовпенята ступили на тверду землю. І наврят чи хтось з них знав, про що думає той, хто поруч. А можливо... Гм. Може одне Стовпеня-з-Хуліганським-Кашкетом і коротенькими чорними кісками, міркувало про перші промені сонця, які одного ранку так несподівано скочили йому на обличчя, що завжди веселі очиська ще радісніше примружились. Так, як от тепер. В той же час Стовпеня-в-Рожевих-Ґумовцях (ну типу... НЕ чоботах, а ГУМОВЦЯХ - це важливо) ледве втрималось на ногах, адже сусідній стовп вирішив допомогти йому витягти судно на берег, не дочекавшись поки його власниця сама стане на суходіл. Стовпеня-в-Гумовцях, залилося дзвінким сміхом, таким, що миттєво заражає всіх довкола. Воно, посміхаючись, опершись на руку свого трохи зляканого стовпа-добродія, зробило перший крок у скаламучену воду, згадавши мабуть слова вірша: "..менші більші нещастя так потрібні для щастя.." На ці реготання підвело свою голову з каяка Стовпеня-Хмарка, що задумливо колупалось в своєму багажі. Власне, за підвищено-пухнастим зачесоном не було видно його самого, тож коли воно нарешті не без надмірних зусиль прибрало всю кучеряву хмарність з обличчя і, кваплячись, сховало її під помаранчевою хусточкою, усвідомило, що все найцікавіше знову відбулось без нього. "Ех",- подумало воно і раптово усвідомило, що сніданкова коробочка (стовпеня не могло співжитися з химерним словом "ланчбокс"), яку воно шукало, лежить поруч з ним. Посміхнулось. Згадало, мабуть, його власницю - найстаршого стовпеня в цій подорожі, що з ним довелось попрощатись декілька днів тому, коли Найстарше-з-поміж-Подорожних-Стовпів стомлено сиділо на автовокзалі і згадувало, мабуть, як ще сьогодні на світанку непорушна гладь води ніжно лягала під ніс його човна. Стовпеняті-Старшому певно було шкода залишати тоді друзів в лимонно-жовтих жилетах, але воно певно знало, що таке тепле прощання - це надія на зустріч хоч вже десь під іншим сонцем...
Тут Стовпеня-Хмарка раптово прокинулось від спогадів. Його голубоока сусідка, з якою вони вже два дні гребли, чи то пак вигрібали разом, скрикнула і миттєво повисла на шиї у Стовпа-Мами. Квітчаста пов'язка на голові цього малого стовпеня трохи зсунулась на бік, але то не заважало йому щось радісно белькотати, довгі хвилі тонучи в люблячих обіймах. Хто-зна. Мабуть вони в думках тішились обоє, що після довгої розлуки, тут і зараз, вони знову бачать очі одне одного, вологі від сліз довгоочікуваної радості. Мабуть... Мабуть тоді Найбезпосередніше-Стовпеня (ну, так про нього кажуть..) поправило на носику окуляри і витягло на світ божий декілька казанків. Воно знало, що пора розводити багаття. Це стовпеня ніколи не ховало своїх думок. Воно їх виспівувало, витанцьовувало і часом вимріювало. І от зараз, помішуючи щось апетитне в казанку і наспівуючи дивовижні, невідомі нікому співанки, різко підняло голову вверх відчувши, що над ним хтось є. То було... Майже-Стовпеня. Воно потрапило в цю родину випадково і за дивних обставин, але одразу було видно, що йому мабуть сподобалось в такому стовпотворному товаристві, а ще більше йому було до смаку остовпіло від захвату вдихати аромат майбутньої вечері, готованої з такою любов'ю, що аж слинка текла!
Оддалік, мабуть, стояв Стовп-тато. Ми собі часто ламаєм голови над тим, про що ж він думає. І годі сказати, навіть коли вживати слова "мабуть" чи "можливо". Так є. Але він стояв. Напевне так. Дивився чи то на вечірню ріку, чи то на берег під масивним камінним мостом чи то на нас - невеличку галасливу сім'ю, яка востаннє цього літа сідала вечеряти разом. Посміхнувся. Мабуть. Попрямував до гурту, де з рук в руки передавали подорожні миски наповнені духм'яним рисом і призахідним сонцем.
P.S. ЗА диво-транспорт — каяки дякуємо Диво Каяк
Ми їли найсмачніші каші, багато сміялись, спалили свої носи, зустрічали сонце від третої ночі. Ми молились. Ми мили ложки і голови в Дністрі, ми робили перегонки зиґзаґами на байдарках і зовсім (ну зоовсім) раптово і зовсім успішно влітали в камиші, ми перепливали під величезнючими мостами по річці, стрибали зі скелі у воду на Бакоті, багато співали і читали поезію на Дністрі. Ми співали "Хлопців-баламутів" і крячківські пісні, а ще — гуцульські. Ми їли нектаринки по дорозі на Заліщицьку гору, а день попереду — вафлі в дощовиках. Ми обіймались у Старій фортеці в Кам'янці-Подільському, говорили про дар Радості, Віри, Надії й Любові з веслами у руках і жовтющими жилетами на плечах і кожного-кожного ранку поливали згущенкою ранкову кашу.
І колись ШТУКУ видасть свою книгу про різноманітні театральні мандри, а там обов'язково буде наступна сторінка:
Після 5-денного ходіння по воді стовпенята ступили на тверду землю. І наврят чи хтось з них знав, про що думає той, хто поруч. А можливо... Гм. Може одне Стовпеня-з-Хуліганським-Кашкетом і коротенькими чорними кісками, міркувало про перші промені сонця, які одного ранку так несподівано скочили йому на обличчя, що завжди веселі очиська ще радісніше примружились. Так, як от тепер. В той же час Стовпеня-в-Рожевих-Ґумовцях (ну типу... НЕ чоботах, а ГУМОВЦЯХ - це важливо) ледве втрималось на ногах, адже сусідній стовп вирішив допомогти йому витягти судно на берег, не дочекавшись поки його власниця сама стане на суходіл. Стовпеня-в-Гумовцях, залилося дзвінким сміхом, таким, що миттєво заражає всіх довкола. Воно, посміхаючись, опершись на руку свого трохи зляканого стовпа-добродія, зробило перший крок у скаламучену воду, згадавши мабуть слова вірша: "..менші більші нещастя так потрібні для щастя.." На ці реготання підвело свою голову з каяка Стовпеня-Хмарка, що задумливо колупалось в своєму багажі. Власне, за підвищено-пухнастим зачесоном не було видно його самого, тож коли воно нарешті не без надмірних зусиль прибрало всю кучеряву хмарність з обличчя і, кваплячись, сховало її під помаранчевою хусточкою, усвідомило, що все найцікавіше знову відбулось без нього. "Ех",- подумало воно і раптово усвідомило, що сніданкова коробочка (стовпеня не могло співжитися з химерним словом "ланчбокс"), яку воно шукало, лежить поруч з ним. Посміхнулось. Згадало, мабуть, його власницю - найстаршого стовпеня в цій подорожі, що з ним довелось попрощатись декілька днів тому, коли Найстарше-з-поміж-Подорожних-Стовпів стомлено сиділо на автовокзалі і згадувало, мабуть, як ще сьогодні на світанку непорушна гладь води ніжно лягала під ніс його човна. Стовпеняті-Старшому певно було шкода залишати тоді друзів в лимонно-жовтих жилетах, але воно певно знало, що таке тепле прощання - це надія на зустріч хоч вже десь під іншим сонцем...
Тут Стовпеня-Хмарка раптово прокинулось від спогадів. Його голубоока сусідка, з якою вони вже два дні гребли, чи то пак вигрібали разом, скрикнула і миттєво повисла на шиї у Стовпа-Мами. Квітчаста пов'язка на голові цього малого стовпеня трохи зсунулась на бік, але то не заважало йому щось радісно белькотати, довгі хвилі тонучи в люблячих обіймах. Хто-зна. Мабуть вони в думках тішились обоє, що після довгої розлуки, тут і зараз, вони знову бачать очі одне одного, вологі від сліз довгоочікуваної радості. Мабуть... Мабуть тоді Найбезпосередніше-Стовпеня (ну, так про нього кажуть..) поправило на носику окуляри і витягло на світ божий декілька казанків. Воно знало, що пора розводити багаття. Це стовпеня ніколи не ховало своїх думок. Воно їх виспівувало, витанцьовувало і часом вимріювало. І от зараз, помішуючи щось апетитне в казанку і наспівуючи дивовижні, невідомі нікому співанки, різко підняло голову вверх відчувши, що над ним хтось є. То було... Майже-Стовпеня. Воно потрапило в цю родину випадково і за дивних обставин, але одразу було видно, що йому мабуть сподобалось в такому стовпотворному товаристві, а ще більше йому було до смаку остовпіло від захвату вдихати аромат майбутньої вечері, готованої з такою любов'ю, що аж слинка текла!
Оддалік, мабуть, стояв Стовп-тато. Ми собі часто ламаєм голови над тим, про що ж він думає. І годі сказати, навіть коли вживати слова "мабуть" чи "можливо". Так є. Але він стояв. Напевне так. Дивився чи то на вечірню ріку, чи то на берег під масивним камінним мостом чи то на нас - невеличку галасливу сім'ю, яка востаннє цього літа сідала вечеряти разом. Посміхнувся. Мабуть. Попрямував до гурту, де з рук в руки передавали подорожні миски наповнені духм'яним рисом і призахідним сонцем.
P.S. ЗА диво-транспорт — каяки дякуємо Диво Каяк