Гастролі [Німеччина]
Історія одного грудневого тижня
Три міста побачили "Зелене Євангеліє", а ми − сім міст! Якщо тепер у Мюнхені, Нюрнберзі та в Бамберзі кожного третього вівторка чи п'ятниці читатимуть Антонича і будуть слухати лемківські співанки, то десь у Львові радітиме багато стовпинят.
Історія собі йшла своєю дорогою, не питаючи побажань чи корективів. Усе почалось ще у кінці листопада, коли раптом за кілька днів до вильоту ми дізнались і згодились на цю подорож. То було вдале "так".
У Дортмунді літак покотився по летовищі, а ми чекали, допоки відкладе вуха. Тут надовго не затримались, але встигли познайомитись і навіть подружитись з таксистом-грузином. Наче непогана історія для сюжету фільму, залишилось жанр обрати, зважаючи на подальші події.
Ніч в автобусі до іншого краю Німеччини — тепер ми у Мюнхені, а у Мюнхені живе пані Галя − весела жінка в кедах, яка одразу запам’ятала наші імена. Завдяки їй ми мали смачну їжу і не менш смачний сон у цьому місті.
У 90-х пані Галя працювала вчителькою в одній з львівських гімназій, тоді їй з учнями вдалось поїхати на півроку на навчання в Німеччину. Сьогодні вона живе там понад десять років, але з реготом розповідає про малих бешкетників-учнів, які стали їй майже власними дітьми під час перебування за кордоном. Пригадує, що її ученицею була Соломія Чубай. Сьогодні жінка докорінно змінила вектор руху – вона працює медсестрою, що в точній і незворушній Німеччині потребує не мало сил і самовіддачі.
Якщо б я заповнювала список зробленого у Мюнхені, то наступні лінійки зошита були б розписані так: ще одна спроба прочитати для себе і для когось вірші «Зеленого Євангеліє», з десяток направду різних людей (добрий хлопець, якому тридцять, не їсть м’яса, і бавиться з дітьми у своєму дворі, жінка, яка була вчителькою, а сьогодні стала медсестрою і чоловік, який працював кореспондентом BBC), одна вершина – дах церкви Святого Петра і три ще не звідані храми (розповідають, що у цих столітніх церквах можна зробити повноцінну тригодинну ексурсію біля кожної статуї, а там їх – безмір, тому часом можна почутись так, наче тобі махають перед носом тістечком, але з’їсти усього ти і так не встигнеш) – так півтори мюнхенські дні вклались в два абзаци, але конденсат слів – міцний стовп.
Пірни з висоти двох чи трьох десятків не кілометрів, а років у глибоке море – у дитинство. Пригадай книжки з великими малюнками і найказковіші фільми, найвищі ялинки, найсолодші солодощі (ні, це не тавтологія, це спроба краще передати смак дитячих три, п’ять чи вісім років) і найміцніші обійми, бо аж болить від сили любові, найнеочікуваніші подарунки – то ж живий Миколай прийшов і точно саме він складав у пакети більше десяти мандарин, дві апельсини, мільйон цукерок і справжнісінький лист. Уяви, що тепер на величезних малюнках з книжок з казками є ти. Десь на п’ятій чи шостій сторінці є ти − йдеш книгою, йдеш в книзі, смакуючи кожним дивним і навіть дивакуватим моментом. Зроби це, чесно зроби. Бо завдяки цьому можна відчути атмосферу різдвяного Ротенбурга без жодних розповідей про те, що там є, куди можна піти і що можна побачити. Ми разом стрибнули у велику книгу див в один собі вечір – у переддень Святого Миколая.
P.S. Збиваючи романтичний градус розповіді — також ми встигли поїсти вперше німецьких ковбасок і подарували собі ротенбурзькі горнятка з-під глінтвейну за півтори євро.
Нюрнберг великий, а нас поки ніколи не задовільняло побачити третину чи чверть міста. Ціле або хоча б половину − жадібні очиська потребують максимуму.
На нюрнберзькому Шляху людських прав стоїть понад десяток колон. На кожній написана одна стаття із Загальної декларації прав людини. Йду між стовпами – французька, німецька, англійська, арабська, не знаю, що за мова, знову не знаю, тепер наче словацька. Безмір різних мов, але для них одна найвища – мова свободи, бо цей Шлях саме про це. Між стовпами, на місці одного з них росте собі дерево. Але ні – не собі, а всім іншим мовам, які з різних причин чи з однієї – не знаю – не розмістились на стовпах. Така його місія тут – бути знаком усіх ще не прописаних на стовпах мов.
Вона багато говорить і активно жестикулює руками − мені дуже сподобались її парфуми − часу мало, а ця дівчина хоче просто все розповісти про Нюрнберг, тому ми швидко бігаємо по місту, а наші вуха перед нас.
«Коли я тільки приїхала у Нюрнберг вчитись, то мала волонтерити, як всі студенти-іноземці. Я пішла у лікарню і доглядала за хворими. Там я познайомилась з балериною, яка танцювала за часів Гітлера. Їй було десь сто: ноги і руки пані поскорчувались, сама вона була худа. Очевидно, що її дні минали швидко. Одного разу я забігла до неї в звичайному лікарняному халаті білого кольору, десь на грудях була плямка. Від кави наче. Водночас невелика і байдужа для мене і катастрофічно здоровенна для моєї балерини: «Як ти так можеш, ти ж фрау!», - сказала вона німецькою. Я вийшла, переодягнула халат іншою стороною, і лише тоді ми продовжили розмову». Сьогодні дівчина вже восьмий рік в Нюрнберзі, спектр її навчання різноманітний: декілька років тому навчалась на журналістиці, а сьогодні вона театрознавиця. Ось така звичайна незвичайна Віка.
У Бамберзі ми провели найбільше часу – за кілька днів стали собі такими бамбержанами: знали, де можна поїсти, куди пройтись погуляти, де є знижки в магазинах, де порозмовляти над рікою, мали проїзні на автобуси і здогадувались, як дійти самостійно ввечері від вокзалу додому (ми все таки дійшли!). І саме в цьому місті багато культурних екскурсій закінчувались автентичним бамберзьким пивом та ковбасками. Майже щодня. Так, щодня.
І врешті-решт ми не перерахуємо зараз усіх міст, які ми проїхали, змінюючи щоп’ятихвилинно поїзди німецької залізниці у неділю на початку грудня. В той ранок ми спізнювались на літак і були майже останніми на паспортному контролі перед його закриттям. Але ми встигли. І не лише на цей літак, а й на не менш важливий рейс, про який пише наш Антонич:
Сідаймо в човен. Поїдемо в подорож довкола наших сердець. Може, відкриємо, нову, незнану землю.
Текст: Юля Кизик