Гастролі [Польща]
Осінні подорожні записи
17 жовтня 16:15
Сонце було саме таке ранньо-осіннє, як мало бути. Люди довкола були такими стомленими і добряче роздратованим, якими б і мали бути люди в черзі до переходу кордону. Прикордонник світлявий, в окулярах і з веснянками зберігав суворість обличчя, так як і мало би личити його професії. Тільки от ми були, як завше якісь... не такі. Із великим картатим пакетом, в якого обірвалась ручка, довгим тубусом, валізкою на колесах із дивною наліпкою на ній «Льох+Криниця», в когось в руці був важкий штатив, а хтось тримав під пахвою громіздкий розбитий дзбан. Хтось стер піт з лоба, хтось вже шукав паспорт, а хтось чхнув мені просто у вухо – я підскочила від несподіванки. «Правильний» прикордонник обвів нас поглядом. Зітхнув. Компанія була очевидно дивна, але, погодьтесь, симпатична. І якось за годину ми вже крокували по той бік паркану, залишивши цю картину звичного гаміркого міжкордоння за спинами.
17 жовтня 23:40
Наша сонна компанія зайшла в нічний краківський трамвай. Варто завважити, що він не хитався, не дьоргався, не підстрибував, не гуркотів, не дзеленчав (можливо, бо було пізно), не галасував, як типовий львівський трамвай. Але загалом був затишний і тихий. Це хилило до сну. Повіки поволі стулялися... Але тут хтось чітко і виразно сказав: «Дівки. Контролер.» Хтось відповів: «А де наші квитки?» «В Євгена Худзика». «А де Євген Худзик?» «В сусідньому вагоні». «Прекрасно», ̶ умиротворино підсумував хтось і сонно зсунувся на моє плече. Власне, що було прекрасного – незрозуміло, але нічний трамвай в’їжджав все глибше і глибше у спальний район, тож дрімота поглинала нас все наполегливіше...
18 жовтня 00:23
Наша невелике стовпотворіння і його незмінний очільник, як зазвичай, отаборилися в гостях у добрих людей. І от, ми сиділи: хтось на табуреті, хтось на дивані, хтось на рожевій підстилці, а хтось — просто на паркеті. Пили чай. Чорний. Зелений. З мелісою. Сусідка добродійки, яка прийняла наш циганський табір, розповідала про свою подорож до Ісландії. То була майже нездійсненна мрія для білявої, усміхненої дівчини, що сиділа перед нами. Далека неможливість, яка через віру стала можливістю і можливістю скористованою, справдженою. «Ми ж теж віримо у щось. Тому ми разом. Ну так?» ̶ спитала я себе перед сном, коли довкола тулилось ще сім подібних мені рулетиків у спальних мішках. Хтось підхропнув. Напевно, то було ствердження.
18 жовтня 18:40
Тулились в маленькій гримерці. Власне, я б сказала, крихітній. Хтось на когось впав, наступив на ногу, в потемках цапнув чужу помаду, впустив на землю сережку, загубив зарядку до телефона, випадково вимкнув світло, хтось відкрив двері – вибачився – зачинив двері. Але було потішно і затишно. Всі по місцях. Світло... Свічки... Витинаки... Заходять глядачі. Почалося...
... Все минуло дуже швидко. І от, декорації знімаються. Підлога замітається. Костюми бережно ховаються у пакети, ранці та сумки. І всі поволі виходять із театру. Бредуть, якось потомлено. Мовчать багато.
19 жовтня 06:30
Прокинулась. Здавалось, я не спала так міцно ще ніколи. Хоч і на землі. Пора було поквапитись. Ми нашвидкоруч поснідали і вже за декілька годин автобус ніс нас вглиб цієї країни до маленького містечка Горлиця. Картинки миготіли за вікнами, а спати не хотілось. Якесь стовпеня штурхнуло мене зліва – запропонувало молока і булку. Від такого не відмовляються, тим паче, коли в тому є така щирість і турбота. Я надпила і передала подрузі справа... За десять хвилин в автобусі серед п’яти десятків пасажирів з десяток мали білі вуса. І, очевидно, це були стовпенята...
19 жовтня 20:25
Вистава зіграна. Ми сиділи у великій кімнаті Товариства лемків, тут же й мали залишитись ночувати. Зазвичай акторам дарують квіти. А нам запрезентували різні химерні дерев’яні прибори: ложки, вилки, всілякі мішалки, і навіть маленький товченик для маку, котрий якесь стовпеня назвало дамською биткою. Але це виправдано – стовпеня було з Левандівки.
Незадовго потому декілька з нас стояли на кухні сміялися і плакали водночас. Ні, це не експресійний зворот. Ми реготали, бо говорили про щось веселе. Ми плакали, бо різали цибулю і смажили її. І отак по-троху до нас на кухню приходили знайомитись наші майбутні друзі поляки, здебільшого, студенти, філологи-україністи, з якими ми разом провели наступні дні. Дім був великий, а проте невеличка кухня дедалі більше наповнювалась людьми. Співалося «Hej, sokoły» чи то пак «Гей,соколи», балакалося на українсько-польському суржику, надкушувалося щось недоготоване, читалося вірші про любов, оповідалося про дідів зі Львова і бабусь із Кракова, солилось-перчилось... І вечеря приготувалась.
20 жовтня 12:15
Ми вийшли із автобуса в маленькому селі Новиці. Тут народився Богдан Ігор Антонич. Той самий, вірші якого спліталися в наше "Зелене Євангеліє". Я ступила на траву. Було мокро й волого. І мені це страшенно сподобалось. Схоже, не лише мені – ми всі розбрелись довкола, як вівці. А вверху дерева були палюче червоні, багрові, а шипшина горіла ніби той самий легендарний палаючий терновий кущ Мойсея! І згадалося і зрозумілося, те що не було ясно до цього...
Вернувся я, де вільхи й риби, де м’ята, іви, де квітчасті стіни; і знов цілую чорні скиби, припавши перед сонцем на коліна...
Церковця. Висока, шпиляста, покрита давньою ґонтою. В ній пахло часом і пилом. І Богом. Не просто величним, поважним, з кошлатою бородою. Але Богом мовчазним, теплим і люблячим. Не хотілось йти.
Біля храму ми зустріли чоловіка. Його хата була отутечки поруч церкви. Невисокий зростом, трохи посивілий, але з простою доброзичливою посмішкою – курив. Євген підійшов і зав’язалась розмова. Ми приєднались. Далеко не все розуміли, але одне було ясно точно – пан розповідав щось неймовірно цікаве. Як виявилось згодом – він чи не все життя реставрував надгробки та могили. Польські, українські, єврейські. Без різниці. Для нього було щось важливіше за релігію. Ми зібрались йти, а він все стояв, спершись на одвірок, і дивився нам у слід...
20 жовтня 20:30
Ми потрапили в гості. То був красивий дім одного відомого мецената – Михайла Марковича. Господар люб’язно демонстрував химерні картини, більшість з яких належали до збережених колекцій Івана Труша та Никифора Дровняка. Картини останнього зачепили найдужче. Нехитрі, прості та щирі. Як картини дітей. Мабуть таким же був їх автор, якого не помічали за життя, проте визнали одним з найталановитіших художників-примітивістів вже після його відходу у вічність. Але нам було пора залишати відверті картини Никифора, і сонні пагорби, і палаючі дерева Новиці. Був час повертатись.
21 жовтня 07:23
Темно, вогко і холодно. Ми щойно лиш висунули носи на вулицю, зрозумівши, як не хочеться нікуди їхати. Але прийшов час. Стовпеня за мною зітхнуло, вихопило якийсь пакет з моєї руки буркнувши: «Я поможу». Що ж. Мені лишалось знизати плечима. Ми ниточкою попрямували по бруківці Горлиці до автобусної станції. Світало. І десь по той бік дня і кордону нас чекали.
Текст: Віра Ганчар
Фото: Діана Горбань