Римські канікули [Гастролі. Італія]
ШТУКУ пікчерз корпорейшн презентс: РИМСЬКІ КАНІКУЛИ
Кожна з наших пригод розпочинається з репліки головного стовпа: «Є така можливість…За тиждень виліт». Тому у переддень Водохреща ми проходили паспортний контроль в аеропортах України, Німеччини та Італії. Це був початок гастролей до Риму, який мав побачити "Зелене Євангеліє"
Рим починається не помпезністю архітектури і надто фотогенічними вуличками. Ми познайомились з ним завдяки двом перельотам і працівниці німецького аеропорту, яка навчила нас правильно вимовляти італійське grazie. Цього вечора, після прибуття до міста, куди ведуть всі дороги, ми щедрували і їли пампухи. Та й тільки могли уявляти, які гарячі римські канікули нас чекають.
У Ватиканському музеї очі відкривались до безмежності. Будьте обережні: часом після таких місць брови назавжди залишаються трішки припіднятими, а очі широко відкритими від здивування. Ми почали зі скульптор. Якщо слово «різномаїття» помножити 2, а результат піднести до куба, то можна описати спектр побаченого.
Здебільшого свої скульптури греки зображували в ідеалістичній формі: рівні лінії, негострі кути і мінімум відображення будь-яких вад на тілі. Римляни навпаки ж схилялись до дуже реалістичного відтворення тіла людини з усіма її вигинами чи недосконалостями. Скульптура, як кожен вид мистецтва, змінювалась і рухалась (причім і в буквальному, і в переносному значенні). Століттями жінку чи чоловіка скульптори зображували на рівних непорушних ногах з поглядом «у вічність». Проте варто було змістити центр не на дві ноги, а на одну, наче людина з мармуру робить крок тобі назустріч – усе, це відкривало нову епоху у створенні скульптури. Бо така, здавалось б мінімалістична різниця, створювала іншу історію цієї скульптури. Ми не одну годину розглядала емоції й оповідки скульптур, поки врешті не закінчили бюстами із зачісками римлян і греків.
Далі був живопис. У Сікстинській капелі, на стелі фреска Мікеланджело «Створення світу», а внизу полісмени кричать: «Сеньйора, ноу фото, ноу фото!». Стіни розказують різні історії з Біблії пензлями Боттічеллі. Шукаємо різницю в почерках митців. Наприклад, Мікеланджело передовсім був скульптором, тому художня робота − розпис стелі в його виконанні виглядає об’ємним, помітно «письмо» скульптора. Якби він малював сьогодні, то критики сказали б: «Однозначно митець використовує 3D-ефект». Натомість стіни, розписані Сандро Боттічеллі, своїм стилем нагадують почерк художника. Ми слухаємо, а головний стовп далі розповідає усі тонкощі.
Словом, після Сікстинської капели ніхто не мав спокою. І залишилась звичка в будь-якому приміщенні піднімати голову вгору, а десь лише на секунді третій розумілось, що в звичайних кав’ярнях чи будівлях на стелях розглядати нема що.
Репетиції, репетиції, налаштування світла і співу, праска прасує костюми, на синтезаторі грається, стіни слухають вірші і тримають витинанки – завтра вистава. Скоро прийшло сьогодні. Ми і глядачі емігрували у світ Антонича і лемківського співу, а насправді − у тишу.
Асіз – місто Святого Франциска і Святої Клари. Піднімаємось високо – бо ж саме місто на горі. Ходимо дорогами і слухаємо про святого, який розумів тварин і заснував монаший орден францисканців. Слухаємо про святу, яка також почула своє покликання до богопосвяченого життя і пішла за Франциском. Згодом вона створила монаше згромадження, яке сьогодні називають Орден святої Клари (Клариски). Губимось у вулицях і храмах, у вітражах, живемо життя і час від часу відкриваємо парасольки.
Під вечір сильно дощило, а ми збігали наввипередки з гори і сміялись.
Ревізія знань: «Так, ми побачили головний храм Ордену францисканців – базиліку Сан-Франческо в Асізі і три найважливіші базиліки Риму: базиліку Сан-Джованні ін Латерано, базиліку Святого Петра, базиліку Святого Павла, залишається четверта – Санта Марія Маджоре». На останній день римських канікул ми засмакували багато співу від новоспеченого гурту "Римське Древо", яким «розмалювали» стіни колегіуму, виставку «Російський шлях. Від Діонісія до Малевича», вулиці Риму, нові для нас храми, фонтан Де Треві, про який добре наслухались за кілька днів в Римі (там можна загадувати бажання – майте на увазі :) ), потанцювали танго-вальс-імпро біля Колізею і побачили Рим з висоти Вітторіано – монументу на честь першого короля об'єднаної Італії Віктора Еммануїла II. І моторним танцем побігли до четвертої базиліки, яку так хотіли побачити.
− Так, дивіться, морозиво є трьох розмірів, смаки можна вибирати.
− Я буду лимон, банан і.. Іванко, яке буде солодке?
− Давай з шоколадом щось!
– А я хочу морозиво зі смаком рису і риби.
– Дай попробувати твоє, будь ласка.
– А в кого фісташкове?
– А чому вам дали великі ложечки, а мені ні?
– А вам прикрашали шоколадною трубочкою морозиво? Де вона?
– Прикрашали, я вже свою з’їла просто.
Так смішно і так світло в найстарішій джелатерії Риму Palazzo del Freddo Giovanni Fassi наші римські канікули закінчувались.
Два чи три дні ми намагались потрапити в найбільший архів Йосипа Сліпого, який розташований на території Собору Святої Софії в Римі. В архіві збережені не лише особисті відомості про патріарха, історичні інформацію про діяльність УГКЦ (1963 до 1991 р.) , а також є більшість цінних матеріалів періоду ЗУНР та УНР.
Пан Олег Турій – історик Церкви, директор Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету, а також керівник проекту впорядкування архіву патріарха. Цією справою він з командою спеціалістів займається більше 10 років. Саме пан Турій запросив нас в архів. За завжди (не)дивним виром обставин це місце ми побачили в останній день наших римських канікул, який був Днем соборності України. Потрапити 22 січня в центр збережених оригіналів документів діяльності ЗУНР та УНР – звучить, як перша глави книги, де все випадкове – заплановане. В нашому випадку так і є, щоправда заплановане не людьми.
«Насправді йдеться не лише про логіку впорядковування документів, а й про їх відновлення, «реставрацію». Зараз маємо ще безліч документів, які «потребують» уваги та часу», – розповідає Пан Турій і навзогад відкриває папки (а їх сотні), щоб ми побачили, які ж документи зберігаються в архіві. Дивимось, яким було політичне листування, з якими проханнями звертались прості люди і втрапляємо на копію паспорта Грушевського, а потім надовго залишаємо свою увагу біля великих коробок листів, які писали українці до Йосипа Сліпого.
«Там що там той холод, ми хочемо побачити Берлін! Між двома літаками – Берлін, ми не можемо пропустити можливість його побачити!», – і всі відважно напіводягнені після пресвітлого сонця Риму пішли в берлінську Антарктиду.
Вже ввечері ми умиротворено усміхались в львівському аеропорту з кавою і круасанами, і ніхто ні про що не шкодував. Бо ми разом, а все решта неодмінно буде, з'явиться так оказійно, як те авантюрне "за тиждень виліт..."..
Текст Юлія Кизик